Погода сьогодні була чудова: сонячна та більш-менш тепла. Ліпшої нагоди для випробування моєї руки на витривалість годі було й чекати. Ліва не підводила, тож я зовсім скоро почав відчувати себе впевнено та вільно.
Я багато гуляв по засніжених вулицях, намагаючись розібратися з фотоапаратом, навіть лапи не мерзли, а якщо мерзли, не було проблеми їх відігріти на чашці відвару. Відвідав культове місце зборів втомленої та потребуючої тепла у рідкому еквіваленті молоді, "Курятню". На диво, мій улюблений насіст був вільний, і я зміг досить зручно розміститися з телефоном в долонях. Трохи поспілкувався з тією людинкою, що обіцяла наглядати за моєю поштою, вийшов на холодне повітря дещо розтривожений. Щиро кажучи, розтривожений я був ще до того, але то все мої проблеми. Треба нарешті прийняти до уваги, що я не маю ніякого права без дозволу лізти в чуже життя. Навіть якщо мене можна виправдати або пояснити дії високими ідеалами. Суть все одне в тому, що ванір є ванір, і він має залишатися безпечним. А його он як заносить...
В горах я почуваюся якось дивно. Здається, тут вільніше і легше дихається, але я маю підозру, що до цього неприлаштований. Все відчувається дуже чітко і глибоко. А ще я знов почав відчувати холод. Він йде від лівого плеча.
Невидимі механізми всередині потрохи вповільнують свої непередбачені трансформації, і я потрохи починаю розуміти себе. Якщо я все залишу, як є, мені знов буде складно...