Після блакитного.
Дещо з мого поточного та повсякденного життя.
Я майже звик жити без усілякої впевненості у наступному дні, засинати в одній країні з готовністю прокинутися в іншій, слухати аналітику і новини половину ночі і потім ходити у сонному та незібраному стані половину дня. Майже звик до своїх дивних відносин з людьми, до перебування в академії та зуміщенні обох сторін мого життя в дещо досить комфортне та різностороннє.
Тим часом, справа у тому, що я досі не знаю, чого саме прагну досягти у житті та яким шляхом іти.
Справа у тому, що навіть на брахмусах сконцентруватися важко.
А ще справа в тому, що чим ближче до 14, тим складніше мені стає.
Я не знаю, як взагалі це здолаю, але здолаю ж, без сумнівів. Бо ж буду у потязі, потязі до Львову, і це означає, що я зможу переламати хребта своєму... своїй належності. Так буде.
Мабуть.
Так має бути.
Просто мені дуже прикро... Не буду про це.
Краще напишу про приємні речі, наприклад, вчора розмовляв с Нікою перед тим, як зустрітися з Дімою, не знаю, що на мене найшло, але я видав стільки спойлерів, що теперь соромно буде на тиждень вперед. При тому,що вона ні в чому не винна, хіба що у доброму ставленні до мене, що загалом є досить небезпечною справою. Я прив'язуюся настільки, що в якийсь момент потрібно вмішуватися та спрямовувати свої думки в правильне русло. Це вже знайома для мене ситуація, тільки на відміну від серпня, тут це не більше за мене, і я цілком розумію, що я роблю, навіщо і які це може мати наслідки. Я не маю наміру це прививати, бо у цьому немає потреби. Це тепло, а більше нічого знати не треба. Іншого бути й не може: чорна діра стискається під ребрами і не дозволяє мені відчувати.